Сергій Мітрюшин про героя серіалу «Кохання та полум’я»: «Він – наче присвята всім, хто щодня рятує інших, залишаючись в тіні»
Ми поспілкувалися з Сергієм Мітрюшиним – актором, який зіграв Макса Бідного у серіалі «Кохання та полум’я» на СТБ, щоб дізнатися більше про його героя та те, що робить цю роль особливою для нього.
Розкажи про свого героя. Що він за людина?
– Максим Петрович – це не просто фельдшер, це людина з непростим бекграундом і великим серцем. Йому 37, він родом із Черкас. Він пройшов через розлучення, рідко бачить свого 15-річного сина Артема, але продовжує триматися і не здаватися. У мирному житті – професіонал своєї справи, у кризі – справжній герой.
Після бойового поранення на фронті Максим вирішив змінити курс життя й приєднатися до ДСНС. Це не просто зміна професії – це внутрішній вибір. Перейти від війни до порятунку – значить обрати життя, навіть тоді, коли сам несеш шрами.
Чому саме ця роль тебе зачепила?
– Максим – це людина з величезною внутрішньою силою. Він ніколи не скаже зайвого, але його вчинки говорять за нього. У ньому – гідність, тиша і рішучість. Цей герой – наче присвята всім, хто щодня рятує інших, залишаючись в тіні.
Особисто для мене ця роль – дуже особлива. Мій двоюрідний брат служить у ДСНС, і я з дитинства захоплювався його витримкою. Тому, коли мені запропонували зіграти Максима, я не вагався. Це був мій спосіб подякувати тим, хто щодня ризикує собою заради інших.
Що у вас спільного з твоїм екранним героєм?
– Перше, що мене привабило в моєму персонажі, – це його любов до кулінарії. Як і Максим, я теж дуже люблю готувати. Для нас обох цей процес – не просто рутинна справа, а спосіб знайти гармонію та виразити себе. Ще одна спільна риса – любов до тиші та природи. Максим, як і я, без вагань віддав би перевагу прогулянці в лісі замість гучної вечірки. І, звичайно, наші характери теж дуже схожі: стриманість, схильність до саморефлексії та вміння зберігати спокій у складних ситуаціях. Мені здається, саме ці риси допомогли мені краще зрозуміти свого героя і відтворити його максимально щиро на екрані.
Роль рятувальника – це не лише про емоції, а й про фізичну підготовку. Як ти входив у професію свого героя?
– Скажу чесно: спеціальних тренувань перед стартом зйомок у мене не було, але занурення в професію було максимально глибоким. Ми працювали пліч-о-пліч із реальними співробітниками ДСНС, які були присутні на майданчику щодня. Вони не просто контролювали, як ми тримаємо обладнання, – вони вчили нас відчувати, як це бути рятувальником.
Мені пощастило слухати їхні історії, бачити блиск у їхніх очах, коли вони говорили про свою справу. Це дуже допомогло – така емоційна правда не сховається за гримом. А ще я перечитав пожежний довідник – не для того, щоб вразити когось фактами, а щоб краще зрозуміти ціну кожного виклику, кожного рішення.
Це не була просто підготовка до ролі – це було занурення в світ людей, які щодня стоять на межі між життям і смертю, залишаючись при цьому надзвичайно людяними.
Напевно, знімання в такому проєкті не обходилося без несподіванок. Що запам’яталося найбільше – із найсмішнішого та найскладнішого? І з ким було найцікавіше працювати на майданчику?
– Один день зйомок мені точно запам’ятається надовго – «пожежна естафета». Звучить весело? Повірте, це було ще веселіше. Ми, актори, змагалися з професійними рятувальниками: повна форма, спека, рукави, мішені, бар’єри, манекени вагою під 80 кг і штурмова драбина – усе по-серйозному. Найкумедніша частина? Обличчя справжніх пожежників, коли вони зрозуміли: це не одна пробіжка для дубля, а десь так із десять. І кожного разу – знову по повній програмі. День перетворився на спортивний квест, тільки з акторською самоіронією.
Але було й інше – сцени, що залишають слід. Найважчий момент – зйомки в зруйнованій Бородянці. Там, де ще донедавна вирувало життя, залишилися лише уламки і мовчазний біль. Ця сцена базувалась на реальних подіях, і це відчувалося в кожному кадрі. Ти стоїш серед руїн і розумієш, що це не декорація. Це правда. І вона пробирає до кісток.
А ось із ким працювати було справжнім натхненням – так це з нашим режисером. Людина з неймовірним баченням, яка не просто керувала процесом, а вела нас усіх, як капітан корабля. Його підтримка, чіткість і тонке розуміння психології героїв зробили цю історію живою. Поруч із таким режисером хочеться не просто грати – хочеться творити.
Чим, на твою думку, сьогодні дихає український кінематограф? Як війна вплинула на його розвиток – і що потрібно, щоб кіно в Україні не просто вижило, а знову зазвучало на повну?
– До 2022 року українське кіно впевнено йшло вгору. З’являлися гучні прем’єри, амбітні дебюти, історії, які гідно представляли нас на світових фестивалях. Ми почали знаходити власний голос, стиль, національну ідентичність в кадрі. Але з початком повномасштабного вторгнення індустрія отримала удар – і не лише фінансовий. Багато хто з колег пішов на фронт, студії зупинилися, сценарії залишилися на полицях, бо з’явилися інші фронти – реальні, щоденні.
Але попри все, українське кіно не зникло. Воно трансформується. Стає глибшим, чеснішим, болючішим – і саме цим говорить до світу. Що потрібно сьогодні? Підтримка. Як державна, так і приватна. Інвестиції – фінансові й емоційні. Спільні міжнародні проєкти. Платформи, що допомагають відкривати молодих творців. Бо майбутнє нашої індустрії – за тими, хто прямо зараз у бомбосховищі пише сценарій чи мріє зняти свій перший фільм. Українське кіно має серце – і воно б’ється навіть у темряві.
Ти працював у Харківському драмтеатрі, коли той ще носив ім’я Пушкіна. Як ти ставишся до перейменування установ і вулиць, пов’язаних із російськими діячами культури? Чи варто, на твою думку, викреслювати ці імена з публічного простору – навіть якщо мова йде про відомих або талановитих постатей, як-от Чайковський чи Булгаков?
– Я однозначно «за». Ми давно мали задатися питанням: чиї імена ми бачимо на табличках наших вулиць і фасадах культурних установ? Чи справді ці постаті – наші герої, наша історія, наша мова? Навіть якщо вони були талановитими – це не причина залишати їх в центрі нашого публічного простору. Бо справа не тільки в мистецтві, а в тому, яке послання ми транслюємо як суспільство.
Коли ми змінюємо назви – ми змінюємо фокус. Перейменування – це не просто нова вивіска. Це акт самоповаги, це відмова бути частиною чужого наративу, особливо того, що несе агресію. Ми маємо вшановувати тих, хто близький нашому народу, хто боровся за свободу, хто не мовчав. Настав час позбавлятися «культурного» спадку, який довго нам нав’язували як щось універсальне й «вічне». Натомість настав час будувати своє – чесно, відкрито і з гордістю.
Яке місце на мапі України для тебе особливе? Куди подумки повертаєшся знову і знову?
– Україна – неймовірна. У нас є гори, степи, озера, старовинні міста, тихі села… І хоч таких місць для мене багато, одне з найрідніших – це Мис Плака в Криму. Це не просто краєвид, це енергія. Там усе дихає спокоєм і силою водночас. Коли стоїш на скелі й дивишся, як хвилі б'ються об берег – ніби весь світ завмирає. Цей пейзаж вкарбувався в моїй пам’яті назавжди. І я дуже вірю, що ще повернуся туди – вже у вільний, український Крим.
Музика – твій союзник у творчості? Як вона впливає на тебе під час роботи над ролями чи сценами?
– Музика для мене – як компас у творчості. Вона вміє точно налаштувати на потрібну хвилю, створити емоційний простір, у якому народжуються нові ідеї. Іноді – це саундтрек до сцени, яку ще тільки уявляєш, іноді – тиха підтримка у фоновому режимі. Мелодії можуть підняти настрій, дати поштовх, коли з’являється творче затишшя. Особливо ціную музику за здатність повертати в стан потоку – коли зникає все зайве, і залишаєшся тільки ти, персонаж і ритм.
А твоє серце зараз вільне? Якщо так, то яка вона – дівчина, здатна його завоювати?
– Знаєш, я вважаю, що серце ніколи не буває зовсім вільним. У ньому завжди живуть спогади, переживання, мрії… Це як чемодан без ручки – з ним не зручно, але й залишити не можеш (усміхається).
А якщо говорити про «ту саму» – для мене важливо, щоб поруч зі мною вона відчувала себе щасливою. Щоб наше «разом» не забирало в неї світло, а тільки підсилювало. А ще… я, як і мій герой Максим із «Кохання та полумʼя», не з тих, хто любить виставляти особисте життя напоказ. Інколи мовчання – найщиріша відповідь.
