Він працює у Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, де грає у низці глибоких драматичних вистав, зокрема у постановці «Син» – щемливій історії про стосунки батьків і дітей. На телебаченні Максим зіграв у серіалі «Кохання та полум’я» на СТБ, де виконує одну з ключових ролей – щирого та відважного Філа Малиновського. Ми поспілкувалися з актором про перші кроки в професії, улюблені ролі та про те, чому акторство – це більше, ніж просто робота.

Макс, розкажи, з чого все почалося? Коли ти зрозумів, що сцена – твоє?

– Ще задовго до професійних кастингів у моєму житті були… бабусині серіали. Я приходив до неї в гості, сідав поруч і разом із дідусем уважно стежив за кожною сценою. Але для мене це було не просто переглядом – я запам’ятовував репліки героїв, а потім влаштовував свої «вистави». Виходив на імпровізовану сцену і грав усіх персонажів одразу – ще тоді, мабуть, щось у мені вже знало, куди я йду. У школі я був постійним учасником свят, гумористичних номерів і театральних сценок. І хоча тоді ще не думав про це як про професію – просто отримував кайф. А в дев’ятому класі зрозумів: навіщо обирати щось штучне, якщо справжнє – вже давно зі мною?

У серіалі «Кохання та полум’я» ти проходив справжнє випробування разом із рятувальниками. Що далося найважче?

– Найбільше запам’яталося два епізоди, які стали справжнім викликом не лише як для актора, а й просто як для людини.

Перший – змагання ДСНС. Спека за +40°C, повне екіпірування, важкі рукави, шолом, розпечена гума… Це не кіно – це майже реальність. Під час зйомок я отримав тепловий удар, хоча ми і мали невеликі перерви. Повністю шоломи знімати було не можна. І тоді я вперше по-справжньому відчув, яку силу, витривалість і хоробрість мають рятувальники.

Другий – сцена на висоті. За сюжетом мій герой піднімається по драбині маяка в лісі. Без страховки. І хоча я не маю сильного страху висоти – легкий мандраж був. Але акторство – це не про «не страшно». Це про «страшно, але йду».

Ти схожий на свого героя в серіалі?

– Так. Ми обидва – новачки у своїй справі, які ще тільки формуються, вчаться, помиляються, але дуже хочуть робити все правильно. Мій герой приходить у ДСНС із щирим бажанням бути корисним, рятувати, навчатися. І я у світі кіно відчуваю те саме – повну відданість справі. Любов до процесу. Тож, ми обидва тільки починаємо – але з великим серцем.

У серіалі «Кохання та полум’я» ваш Філ переживає справжні американські гірки почуттів разом із героїнею Аліни Сахно, акторкою Альбіною Корж. Чи легко вам було знайти хімію з партнеркою? Як вам працювалося разом – чи багато обговорювали сцени, репетирували поза знімальним процесом?

– Мені з Альбіною працювалося дуже легко і комфортно. Ми познайомилися буквально в перший день зйомок, відразу зрозуміли, що будемо партнерами у проєкті, і почали обговорювати сцени. Було важливо одразу знайти контакт – і він, на щастя, з’явився природно. Пам’ятаю, на одному з перших знімальних днів ми працювали в лісі. Сцена не була романтичною, але Альбіна підійшла дуже з повагою – запитала, чи буде мені комфортно, якщо вона обійме чи зробить якийсь жест у кадрі. Для мене це був перший досвід подібних сцен, і така увага до особистих меж вразила. Ми домовились одразу про все, що важливо – і завдяки цьому працювати стало набагато простіше.

Ще під час зйомок ми обговорювали, як можна трохи змінити одну зі сцен – додали кілька реплік, підійшли до режисера, і він нас підтримав. Така взаємна ініціативність дуже заряджала.

Якщо чесно, мої улюблені сцени в серіалі – це сцени з Альбіною. В них була особлива енергетика. Альбіна існує в кадрі не лише за текстом, а й між рядками – і це, як на мене, одна з найважливіших якостей актора. Її досвід у повному метрі дуже відчутний. Вона задає темп, якому хочеться відповідати, включатись на повну, бути присутнім не лише у словах, а в кожному погляді, паузі, русі. І це – надзвичайно надихає.

Курйози на знімальному майданчику траплялися?

– Ще й які! Один епізод змусив сміятися всю команду. Мій герой рятував з пожежі собаку на ім’я Найда. За сюжетом тваринка знепритомніла, і я мав зробити їй штучне дихання «рот у ніс». Але… це була не справжня собака, а бутафорська – пластикова фігура з лапами, які не згиналися. Вони стирчали в різні боки, а я, серйозний, намагаюся «врятувати» її життя. Усі спостерігають, підказують, знімають – а я над нею, як над живою. Смішно? Так. Але за цією сценою стоїть повага – бо собаки дійсно рятують людей на завалах, і кожне життя варте порятунку.

Як ти бачиш роль актора під час війни?

– Актори, музиканти, письменники – ми всі частина одного фронту. Фронту культури. Культура – це голос народу, це наша пам’ять, ідентичність, гідність. У час, коли руйнують будинки, особливо важливо зберігати те, що не зруйнуєш ракетами – душу народу. Ми маємо творити, знімати, писати, грати – не тільки для себе, а й для світу. Щоб усі знали: Україна – це не лише про війну, а й про глибину, силу й красу.

Ти також знімався в проєкті «Будинок «Слово». Кого з українських історичних постатей вважаєш особливо важливою?

– Для мене це – Лесь Курбас. Геніальний режисер, реформатор театру, людина, яка в часи тиску й терору не зрадила мистецтво. Він творив тоді, коли за це могли вбити. І таки вбили. Але його ідеї живуть. Його сміливість – це натхнення. Це приклад того, що культура – теж боротьба. І вона варта жертви.

Чи бували моменти сумніву у виборі професії?

– Ні. І я вважаю це своїм великим щастям. Друзі іноді змінювали напрям, шкодували. А я – ні. Цей шлях – мій. Складний, іноді страшний, але мій. І кожна сцена, кожен знімальний день – це ще один крок у бік мрії.