Дмитро Архіпов: «Не тільки військові мають виборювати право на вільне і спокійне життя»
Про таку роль актор Дмитро Архіпов, певно, ніколи не мріяв – він служить у ЗСУ і готовий щохвилини боронити Україну.
Початок великої війни для тебе став несподіванкою чи ти був готовий до вторгнення? Як діяв, коли все почалося?
– До останнього мозок відмовлявся вірити, що повномасштабна війна все ж таки почнеться. Напередодні вторгнення я ще їздив у кіношколу, намагався заспокоїти студентів, казав, що не треба панікувати. Все ж вірилося в краще. Але про всяк випадок купив рацію, щоб залишатися на зв’язку з другом, який теж моніторив ситуацію і був більш готовий до реальності, ніж я. Коли все почалося, цей же друг, журналіст Ілля Березенко, який, до речі, зараз воює на передовій, зателефонував мені зі словами «почалося, вдягайся». Я розбудив батьків, з’їздив заправив машину до повного баку й забрав з Києва у Бровари свою знайому, яка жила сама.
А потім почалося моє волонтерство. З цим же другом ми їздили по позиціях наших воїнів і намагалися допомогти чим могли. Десь копали бліндажі, для когось знайшли теплі речі, ліки, їжу. Щось купляли, щось нам віддавали люди. Так ми намагалися бути корисними.
Буча – місто-супутник Києва, як і Бровари. Певно, її деокупація, а, радше, правда про дії росіян, які відкрилися після, у багатьох викликали потрясіння. Що відчував ти?
– Гнів. Чистий, кристалізований. Коли бачив кадри і читав історії з Бучі, Ірпеня і Гостомеля, всередині все закипало. І боліло. Боліло від того, що не можеш із цим нічого зробити.
Село, де колись жила твоя бабуся, теж було в окупації. В її будинку росіяни облаштували штаб і навіть окопи вирили посеред саду. Що зараз з ділянкою?
– Я туди заїжджав покосити траву, коли відпустили на пару днів. Село потроху повертається до нормального життя. Поки я в армії, батьки наводять там лад. Щось саджають, щось копають. У тій траншеї, що вирила русня, мама влітку ставила розсаду, там було прохолодніше. А понівечені дерева навіть дали плоди. Тому все відновлюється й розвивається, де немає орчої зграї.
Ти прийняв рішення піти в ЗСУ. По суті – це вже втретє, коли кардинально змінюєш професію. Адже актором ти теж став не після університету. Як тобі далося це рішення?
– Насправді, я працював до цього багато ким. І на будівництві, і в ресторані, і менеджером з продажів, копірайтером, івент-менеджером, навіть у Фінляндії полуницю збирав. Тож, з одного боку, змінювати життя – доволі звична справа для мене, але, з іншого, служба в армії – це зовсім не легко. Для мене не стільки фізично, скільки морально. Рішення далося нелегко, бо крім очевидних небезпек армія – це ще й відсутність свободи, комфорту, рідних людей поруч. Але зваживши всі за і проти, все ж зрозумів, що треба йти. Як кажуть мандалорці – «This is the way».
Розкажи трошки про ваш побут. Як вас годують? Можливо, щось особливе хотів би зараз з’їсти?
– Цілі легенди чув про армійське харчування, і десь вони мене наздогнали. Кашу, мабуть, після служби не буду їсти ще довго. В принципі, годують нормально, але тут знову ж таки питання таке, або ти їси те, що тобі готують, або сидиш голодний. Тому почав їсти те, що на гражданці не дуже люблю. Наприклад, рибу або (тільки не бийте) сало.Іноді ми готуємо собі самі. На позиції хтось до нас змайстрував простеньку піч-грубу з глини. Хотілося б, звісно, з’їсти мамині млинці або шашлик, який готує батько. В цих стравах, як на мене, їм немає рівних.
Побут, загалом, як у поході. Нагрів води з озера на вогнищі – помився. Спиш у двох комплектах термобілизни, бо вночі буває прохолодно. Перші дощі показали, де в нашому житлі проблеми, то довелося посеред ночі працювати лопатами, щоб не затопило. Тому в походи після війни я теж довго не ходитиму.
Чи не думав ти задіяти свої акторські здібності й почати знімати ТікТоки про службу, як це роблять деякі бійці?
– Та якось і на гражданці ТікТоки не знімав, хоча акторам часто кажуть, що це треба робити для збільшення кількості своєї аудиторії. Мені просто досі буває ніяково, навіть фотку в формі запостити. Та й на службі люди запитують, де знімався, коли дізнаються, що я актор. То відповідаю щось на зразок: «Таааа, я так… оце ось вийде серіал, тоді подивитеся».
Але акторство я тут вже встиг задіяти. Запросили знятися в рекламі для одного українського оператора зв’язку. Гонорар перевів на потреби батальйону.
А ще армія – то справжній скарб у плані спостереження за людьми. Потроху собі записую щось, «краду» персонажів, деталі людської поведінки. В довгих нарядах, буває, працюю над голосом – це мене заспокоює і не дає забути, хто я є.
Восени мала б вийти прем’єра «Молодої», її перенесли на осінь. Які ще роботи за твоєю участю відклалися?
– Ми зняли пілотну серію серіалу з Лесею Нікітюк. Окрім того, я вже не пам’ятаю, чи були намічені якісь зйомки, бо зараз здається, що відтоді минуло ціле життя.
Багато дискусій ведеться про те, чи зараз доцільно веселитися, сміятися. Поки в країні війна, поки військові сидять в окопах, отримують поранення, гинуть – не до радості. Що ти думаєш з цього приводу?
– Це досить тонке питання. Річ от у чому. Як на мене, солдати в окопах воюють саме для того, щоб люди мали можливість жити мирним життям. І військові теж сміються, радіють. Людина сама по собі не може постійно знаходитись в пригніченому стані. Мозок із цим бореться автоматично.
Солдати жертвують своїм нормальним життям, здоров’ям – як фізичним, так і психологічним. Вони часто відчувають такі речі й знаходяться в ситуаціях, коли бачать, як люди відпочивають і живуть спокійним життям. Логічним здається питання: «Чому я маю це все переносити, а інші ні?» Ми часто говоримо, що у війні винен кожен росіянин, але маємо не забувати, що боротися за перемогу також має кожен українець.Більше запитань виникає до тих людей, які просто втекли кудись відсидітися або п’яні ганяють за кермом і веселяться, наче війна їх не стосується. Не тільки військові мають виборювати право на вільне і спокійне життя. Усі мають над цим працювати. Не служиш в армії – донать на ЗСУ. Не маєш змоги донатити – займайся волонтерством. Не можеш волонтерити – борися в кіберпросторі, допомагай репостами, популяризуй українське, займайся правильним вихованням дітей і дорослих, борися з корупцією – знайди свій «фронт», на якому ти можеш «воювати». Роби хоч щось, бо як у солдата є обов’язок, так і в кожного цивільного громадянина він також є. І тоді, хоч як би це звучало, можна дозволити собі відпочивати. Військові роблять все можливе, щоб люди на мирній землі жили без страху за життя, то хіба не справедливо, щоб ці люди робили все можливе, щоб солдату на фронті було спокійно, щоб він розумів – його не забули, і знав, за що бореться.
Нині дівчата в тилу мліють від військових. Випереджаючи питання глядачок, чи є в тебе друга половинка і який твій ідеал коханої?
– Дівчини в мене немає. Не знаю, на жаль чи на щастя, бо розумію, що з одного боку, класно, коли тебе вдома чекає кохана, а з іншого – це для них такі нерви, не позаздриш.
Щодо ідеалу – як на мене, його не шукають, а створюють разом. Це коли якісь пазли сходяться, щось десь «дзенькає», і ви вже спілкуєтеся до ранку, не помічаючи часу, дивитеся серіали, які вам обом подобаються. Ідеально – це коли вас однаково тягне одне до одного, коли «надобраніч» і «доброго ранку» дуже теплі й рідні, коли ставиш чайник і робиш дві чашки одразу. Це дуже довгі обійми навіть після слова «бувай». Це коли ти просто знаєш – і все.
Які в тебе мрії зараз?
– Мабуть, як у всіх – найскоріша перемога, побачити всіх знайомих, хто воює, живими і здоровими. Повернутися до нормального життя.
Іноді лежу вночі перед сном і уявляю, що в мене є свій маленький будиночок з майстернею в гаражі, і я собі спокійно живу, дивлюся кіно, граю у відеоігри з друзями. Ось через кілька місяців Новий рік, тож хочеться затишку, тепла, спокою. Якось так.
